Минулого тижня, своє 55-ти річчя відсвяткував, колишній футболіст івано-франківського «Прикарпаття» та київського «Динамо», один із п’яти вихованців футболу Івано-Франківська, що за час існування Національної збірної команди України, залучався до її лав - Микола Юрченко.

Незалежні медіа Прикарпаття поспілкувались із Миколою Юрченком, що є одним із знакових футболістів команди міста? кінця 80-х початку 90-х, з якою він безпосередньо здобував останні звитяги на футбольному полі, у славетній історії команди, яка зникла в 2003 році.

Ви з футбольної родини, якій належать унікальне досягнення із футбольного життя міста. Ваш батько та брат Ігор, у різні роки не тільки грали за головну команду міста, але й працювали в ній.

Саме так. Батько дебютував у станіславському «Спартаку», у далекому 1959 році. В наступному тривалий час працював у команді як тренером, так і на різних адміністративних посадах.

Брат Ігор, у сімнадцять років, дебютував у «Спартаку», який на той час виступав у Першій союзній лізі. Як гравець він грав у команді Івано-Франківська понад десять сезонів. Був її головним тренером.

З малку, наскільки я пам’ятаю, я завжди був з м’ячем. Інакше у нашій сім'ї не могло бути.

Ви є вихованцем місцевої СДЮШОР. До неї потрапили одразу.

Та ні, як і всі мої ровесники, весь час проводив на вулиці. Влітку з ними грав у футбол, взимку - у хокей.

Умови були ще ті. Для футболу, приміром вибирали місце, щоб там були дерева, більш схожі на дві стійки воріт. Зазвичай, це було в сучасному Привокзальному сквері, або навпроти нього, де наразі збудували церкву. Бували випадки м’яч вилітав на дорогу та потрапляв під колеса авто, яких на той час було не так й багато. Втрата м’яча для нас була ціла трагедія, оскільки один шкіряний м’яч був на декілька вулиць.

Взимку, для гри в хокей пристосовували будь-яку площадку. Приміром, у магазині, «позичали» чотири ящика від молока, з яких робили ворота. Ось такий у нас був хокейний інвентар.

У СДЮСШОР я потрапив, вже коли навчався у школі, у СШ №3, що знаходилась на Франка.

Вашим першим тренером у футболі вважаться Річард Гуцуляк.

Команда СДЮШОР «Спартак» 1966 років народження, яку ьренквав Річрад Гуцуляк. Четвертий справ, верхній ряд - Микола Юрченко.

У Річарда Гуцуляка трішки пізніше була сформована група юних футболістів 1966 року народження, яку він вів до випуску. Моїми тренерами були також Степан Балан та Віктор Козін, Особливо хочу відзначити Юрія Семеновича Шайкіна, який на той час займався командою 1965 року народження. Він залучав мене та інших, безпосередньо до тренувань та ігор із своєю командою, яка на той час була однією із найсильніших у своєму віці як на теренах республіки, так і Союзу.

Він був непересічним тренером дитячо-юнацького футболу для нашого регіону. Жаль, що його не має наразі з нами.

Вашою першою командою по завершення навчання в СДЮШОР стало не «Прикарпаття», а донецький «Шахтар».

Після того, як «Прикарпаття» вилетіло із Першої союзної ліги, Ігора запросили в донецький «Шахтар».

Десь через рік у мене з'явилась можливість потрапити до дубля «Шахтаря». На той час дубль очолював Валерій Яремченко. Він прийняв рішення, що я підійду його команді. Там я провів два сезони, виступаючи у Вищій лізі чемпіонату СРСР серед дублерів. Це була хороша школа для меня.
В наступному Ви повертаєтесь до Івано-Франківська.

На той час прийшов мій час призову до лав Радянської армії. Я опинився у армійській команді Львова - СКА «Карпатах», яка тоді виступали у Першій лізі та боролась за одну із путівок до вищого дивізіону радянського футболу. Команда тоді у Львова була ще та – Віктор Рафальчук, Вячеслав Лендел, Іван Гамалій, Богдан Бандура, Вадим Тищенко та інші.

Для того щоб я не втрачав ігрову практику, керівництвом команди було прийнято рішення, про переведення мене в Івано-Франківськ, що тоді входив до Прикарпатського військового округу. Так я повернувся додому, в сезоні 1985 року.

Через два роки, в 1987 році, Ви стали частиною тієї неймовірної команди «Прикарпаття».

Той сезон згадую особливо. Дійсно тоді керівництву команди вдалось зібрати в її лавах найкращих із своїх вихованців. Чого варте повернення до Івано-Франківська Ярослава Думанського та мого брата, Ігора, яким на той час було 28 та 27 років.
Мало хто із клубів Другої ліги, а також багато й Першої, той час могли би таким похизуватись, як мати у команді футболістів, що вигравали чемпіонат СРСР та ставали володарями Кубку СРСР.

Зазвичай тоді було так, що такі футболісти приходили догравали свою кар'єру футболіста.

Жаль, що не за спортивним принципом, а в кабінетах, тій команді не дали змогу поборотись за повернення до Івано-Франківська Першої союзної ліги, яку я, ще будучи, юнаком спостерігав на стадіоні «Спартак», не пропускаючи жодного матчу.

Також жаль, що у наступному ту команду не вдалось зберегти у повному складі. По завершену сезону більшість її гравців покинули її лави.

1987р. Брати Микола та Ігор Юрченко у «Прикарпатті».

 

Ви з братом Ігорем перейшли до Львова.

Так, нас обох до СКА «Карпати» запросив Іштван Секеч. Під його орудою ми грали у команді до його звільнення, коли його замінив Микола Самарін.
В наслідок чого Ігор перейшов до одеського «Чорноморця», в якому успішно виступав у сезоні 1986р., в тому числі в розіграші Кубку УЄФА із бременським «Вердером» та мадридським «Реалом».

А я відгукнувся на пропозицію Бориса Стрельцова, що в сезоні 1987 році, стояв біля тренерського керма «Прикарпаття», та поповнив лави «Кривбасу».
У команді із міста «червоних» горобців, фактично провів завершення сезону. В чемпіонаті Другої ліги зіграв 15 матчів у яких 10 разів відзначався забитими м’ячами.

Команда була не погана, але за підсумками сезону їй лише за додатковими показниками не вдалось потрапити до завітної дев'ятки команд, що наступного року мали сформувати так звану буферну зону, лігу між Першою та Другою.

Ви вдруге повернулись до Івано-Франківська.

Саме так. Команду вдруге очолив Борис Стрельцов. На той час у керівництва команди була надія, що він знову створить ту команду, яка була в 1987 році.

Команда була не погана, але десь необхідного результату не вистачало. Як наслідок, перед початком другого кола Бориса Стрельцов, подав у відставку.
Наступного сезону Ви вже були гравцем київського «Динамо», в яке потрапили із четвертого за рангом дивізіону радянського футболу.
Трішки не так. В «Динамо» я потрапив вже восени 1990 року.

Був календарний матч, на «Електроні», через травму я в ньому участі не брав. Головний тренер Іван Краснецький наказав залишатись мені дома.
Після гри мені зателефонував Ярослав Думанський та каже: «Ти де пропав, за тобою приїхали із київського «Динамо»». Я подумав, що це розіграш, навіть хотів покласти телефону слухавку, але Ярослав наполягав, що це реальність.

Вже пізніше, до мене додому заїхав адміністратор «Динамо» Олександр Чубаров, який спеціально приїхав на матч в Івано-Франківськ, та запропонував перейти в київське «Динамо». Без вагань, я погодився. Через два чи три тижні, я був вже у Києві.

Які перші враження.

Це як потрапив в інший світ. Вже на той час, «Динамо» було на передових позиціях в радянському футболі в усіх аспектах.

Могло так статись, що два брати Юрченки вийдуть на гру у футболці київського «Динамо», з огляду на те, що він також перебував на оглядинах.
На той час «Динамо» готувалось до нового сезону, початок якому передували матчі із «Барселоною» у Кубку володарів кубків.

Вже на других зборах, що проходили у Західній Німеччині, до команди приєднався Ігор. В тренувальному процесі та контрольних матчах зарекомендував себе не погано.

Ігору на той час вже йшов 31 рік. Керівництвом команди був прийнятий курс на омолодження команди, більшість колишніх гравців виїхали на Захід. І тільки з цієї обставини, Ігор так і не потрапив у «Динамо».

Ваш дебют у Динамо» припав на матчі ¼ фіналу розіграшу Кубку володарів кубків із іспанською «Барселоною».

Інколи згадую, перше протистояння Києва та Барселони на футбольному полі, у єврокубках, яке має славну історію в українському футболі.
У двох матчах, виходив на поле в основному складі, проти команди Йогана Кройфа, в якій грали - Христо Стоїчков, Міхаель Лаудруп, Антоні Субесарета ті інші.

Як відомо у Києві ми поступились – 2:3, а на «Ноу Камп», до 90 хвилини вигравали у господарів, поки Аморо не зрівняв рахунок. Думаю. що трішки футбольного щастя нам в той вечір, і ми могли пройти «Барселону, за сумою двох матчів, Чого лише вартує промах Сергія Юрана, при рахункові 1:0 на нашу користь. Забий він тоді…

Стартовий матч «Динамо», в рамках останнього чемпіонату СРСР, у Києві, із московським «Торпедо». Микола Юрченко п’ятий справа.

В останньому чемпіонаті СРСР, у складі «Динамо», Ви зіграли 18 матчів, відзначившись одним м’ячем.

Яку кількість матчів зіграв, не можу сказати, але свій єдиний забитий м'яч, який забив - пам'ятаю. Сталось це на початку другого тайму. у Владікавказі, із місцевим «Спартаком». Я відкрив рахунок у грі, забивши Зауру Хапову. На жаль. втримати перемогу не вдалось. На радісність заповненого стадіону, господарі в кінці гри зрівняли рахунок.

Прикро, але травма не дозволила мені зіграти більше матчів. Майже у всіх матчах другого кола, виходив на уколах, після яких дуже важко відходив наступні дні. Саме із травми вирішив залишити «Динамо».

З ким із динамівців тієї пори продовжуєте підтримувати зв'язок.

З Олегом Лужним, з яким ми перетнулись ще у львівських СКА «Карпатах». Перебуваючи в «Динамо», зазвичай з ним дружив. Дружимо й підтримуємо спілкування надалі. Ось, на днях спілкувались по телефону.

Перед останнім поверненням в «Прикарпаття», Ви провели у Чехії.

Точніше, у Чехословаччині, Разом із Ігорем виступали за команду «Бобі», із Брно, з якою вийшли до вищого дивізіону тієї країни. В команді тоді також грав одесит - Юрій Смотрич.

Тоді у Чехословаччині був добротний чемпіонат. Тоді фактично зароджувалась та збірна Чехії, яка у 1996 році, стане віце-чемпіоном Європи,
В контексті даного не можу не згадати, що приємно згадувати тренерів команди Брно. Це легендарного Йозефа Масопуста, володаря «Золотого м’яча» 1962 року та Карола Добіаша, автора другого м’яча збірної Чехословаччини, у фіналі континентальної першості проти чемпіона Світу та чемпіона Європи - збірної ФРН.

В сезоні 1993/1994 в знову у «Прикарпатті».

Тодішній президент «Прикарпаття» Анатолій Ревуцький зателефонував Ігореві, та запросив нас в команду, перед якою ставилось завдання,
Ми прийняли пропозицію та повернулись у рідне місто.

Саме на цей час припадає остання звитяга команди, що існувала в місті з 1940 року.

На початку нам не вдавалось досягти потрібного результату грі. Два перші матчі, у яких ми домінували над суперником завершувались не логічно, у нічию (примітка із «Динамо»-2 та « Дніпром» Черкаси.

У наступному, у матчах із «Хіміком» Северодонецьк та «Сталлю» Алчевськ, все стало на свої місця. Здобувши над ними перемоги, із сумарним рахунком 11-2, нас вже було не зупинити.

Футбольна команда «Прикарпаття» - переможець Першої ліги сезону 1993/1994

Якщо не помиляюсь, в тому сезоні, команда встановила рекорд ліги без поразок, який тримався тривалий час.

Дійсно, тоді в Івано-Франківську вдалось зібрати добротну команду, в якій кожний гравець був зіркою, а команда зірковою.

Всіх гравців тієї команди не перерахую, але особливо відзначу Сергія Туринського та Романа Григорчука, Андрія Хомина та Ярослава Ватаманюка, Михайла Старостяка та Володимира Ковалюка, які у наступному виступали у складі нашої збірної та провідних командах України, а деякі після завершення кар’єри футболіста, продовжуть досягати успіхів у ньому, вже на тренерській лаві.

У вашій кар’єрі є один матч за Національну збірну команду України.

Так. тоді на початку 1994 року почалось формування команди, якій вперше в її історії, потрібно було стартувати у відбірковому циклі чемпіонату Європи.
На той час головний тренер збірної Олег Базилевич працював у «Прикарпатті», на посаді тренера-консультанта. Саме він запросив мене та Сергія Турянського до лав збірної, на товариський матч із збірною Ізраїлю у Хайфі. Зазначу тоді формувалась збірна та переглядалось багато потенційних гравців до її лав.

Здається це єдиний випадок в історії нашої збірної, коли в одному матчі брало участь два футболісти із Першої ліги, та з однієї команди.
Як Вам сучасна Національна збірна команда України, сьогодні.

Чесно кажучи. Ця збірна Андрія Шевченка мені не тільки симпатизує, але й подобається. Думаю у неї є майбутнє, навіть не дивлячись на певні невдачі. Як відомо без поразок, не буває перемог. У нашої збірної є майбутнє.

Повернемось до «Прикарпаття». В команді Ви провели наступні два сезони та завершили кар футболіста.

Як це не прикро, але сезон 1994/1995 років для мене став останнім у якості гравця. Причина тому травми, через які, я змушений був залишив футбол, у 29 років.

Як відомо, по завершенню кар'єри футболіста, Ви не залишились у футболі.

Футбол назавжди залишиться у моєму житті, як і для кожного хто грав в цю гру. Так сталось, що активно не займався ним у подальшому. Найшов себе в іншій сфері.

Інколи беру участь у матчах ветеранських команд, за участі ветеранів «Прикарпаття».

Наразі проживаю в Івано-Франківську. Виховую наймолодшу свою донечку. Ще двоє моїх, старші дочка та син, вже дорослі та самостійні, але без допомоги батька не обходиться.

Домашні матчі сучасної командою міста - ГО МФК «Прикарпаття», не відвідуєте.

На жаль. ні. По–перше не так маю багато вільного часу. По-друге, матчі, вже рік, проходять без глядачів.

Завжди дотримувався думки, що Івано-Франківськ, який має славну футбольну історія, мав би мати добротну футбольну команду рівня Прем'єр-ліги.
На жаль, такі реалії сьогодення, що сьогодні її не має. Не має добротних команд у сусідніх Львові, Чернівцях та Тернополі, із яким ми завжди сперечались на футбольному полі.

Причин цьому можна назвати безліч. Найголовніша - це економічна ситуація в країні. Вона є не сприятливо, зокрема для належного розвитку футболу.
До того ж, як відомо, футболом на Прикарпатті, наразі опікуються люди дуже далекі від футболу. Як наслідок, маємо невтішні результати загалом у всьому місцевому футбольному господарстві, від дитячо-юнацького футболу до команди ГО МФК «Прикарпаття».

 

Коротка довідка:

Микола Юрченко - вихованець івано-франківського футболу, колишній граець івано-франківського "Прикарпаття" (1986-1987, 1990, 1993-1995), у складі якого провів 172 матчів, у яких відзначився 36 забитими м"ячами.

У складі команди ставав срібним призером чемпіонату УРСР (1987) та переможцем української Першої ліги (1993/1994рр).
В ігровій кар"єрі також виступи за "Динамо" Київ, СКА "Карпати", "Кривбас", Шахтар" (дубль) та "Бобі" Брно, Чехія, а також 1 зіграний матч у складі Національної збірної команди України (15.03.1994р,)

 

Володимир Омом