Вчора, 20 жовтня, колишньому капітанові станіславського «Спартака», автору першого забитого м'яча у її складі - Василю Миколайовичу Чепизі, виповнилось би 90-то років.
Незалежні медіа Прикарпаття згадують цього непересічного футболіста, який своєю грою здобував славу станіславському футболу у складі легендарногомісцевого «Спартака».
Першою футбольною командою Василя Чепиги був станіславський ГБО (гарнізоний будинок офіцерів), в яку він потрапив із Снятина, де народився.
«У Снятині біля торговиці був стадіон, на якому грала єврейська «Полонія». Стадіон був обгороджений, тому я, пригнавши корову з паші додому, залазив на каштан, щоб подивитися, як євреї змагаються з поляками. Іноді спостерігав за грою через огорожу. Так поступово мені почав подобатися футбол, у якому, як казали, 22 "дурні" бігали за одним м’ячем. Підрісши, я захопився цим видом спорту. Ми, хлопчаки, із сіна та якогось ганчір’я виготовляли м’яча і ганяли його до пізнього вечора. Незабаром мене запросили до української юнацької команди, а згодом — і дорослої. Було, відіграю матч за старших, вони запхають мені в руки м’яч і з словами "іди, гімнюху, додому", проганяють. Ображений і голодний, вдома беру сировець і зашнуровую м’яч», - згадував Василь Миколайловичв одному із інтерв’ю наприкінці 90-х.
Команда ГБО була укомплектована з юнаків, що були призвані до лав Червоної армії. Разом із Василем Чапигою в ній розпочинали грати Мирослав Думанський та Роман Срібний, з якими в наступному успішно виступатимуть за станіславський «Спартак», досягнувши найбільшого успіху в історії команди, в часи СРСР. В команді також грав майбутній олімпійський чемпіон Мельбурна у складі збірної СРСР – Йожеф Беца.
Команда ГБО одразу заявила про себе. Беручи участь у ІІ групі першості УРСР, команда за підсумками сезону вибороли друге місце, поступившись у фіналі, «Азовсталі» із Жданова (сучасний Маріуполь) -1:0. Цей успіх дозволив ГБО наступного року змагатись серед найсильніших команд УРСР, у І групі.
В 1951 році команду ГБО, після матчу із львівським ОБО було розформовано, за вказівкою командування Прикарпатського військового округу.
«У перерві гри нас попросили не гратись з вогнем та віддати перемогу львів’янам. Ми не послухались та звели гру у нічию - 2:2. Реакцію відчули миттєво. Після того матчу команду було знято із республіканських змагань, а її кращих гравців переведено до Львова»,- згадував Василь Чепига.
Програвши пару сезонів за у складі армійців Львова Василь Чепига повернувся до Станіслава та почав грати та місцевий «Спартак», найсильнішу команду області.
У її складі він здобуде перемогу у чемпіонаті УРСР в 1955 році, а з першим чемпіонством «Спартака», право виступати у союзному чемпіонаті , у статусі команди майстрів, де команда обласного центру Прикарпаття гратиме до розвалу СРСР.
В дебютному для команди сезоні серед команд майстрів, Василь Чепига був капітаном тієї команди. Саме він є автором першого забитого м'яча у складі «спартаківців». Трапилось це 1квітня 1956 року, у матчі на станіславському стадіоні «Спартак». На 40 хвилині першого тайму Василь Чепига зрівняв рахунок у матчі відкритті із «Шахтарем» із Мосбасу. Прем'єрний м’яч команди, автором якого став Василь Чепига, не допоміг команді здобути хоча б нічию. «Спартак» поступився - 1:3. За підсумками сезону команда посіла 12 сходинку у своїй зоні класу «Б» , серед 18 команд.
Наступного року, Василь Чепига разом із «Спартаком» досягли найбільшого успіху команди. За підсумками сезону вона боролась за вихід до когорти найсильніших команд СРСР, поступившись єдиною путівкою ленінградському «Адміралтійцю», долю якої було вирішено не на футбольному полі, а у московських кабінетах.
Також, в 1957 року «Спартак» успішно зіграв у розіграші Кубку СРСР. Лише в ¼ фіналу футболісти із Західної України поступились московському «Спартаку», у Москві, на стадіоні «Динамо» -2:4.
Того року станіславський «Спартак» в неофіційному заліку був третьою командою Української РСР у союзному футболі, після київського «Динамо» та «Шахтаря» із Сталіно (сучасний Донецьк)
«У 50-х роках команда складалась як із місцевих, так і приїжджих футболістів. За штатним розписом у команді перебувало 18 осіб, в тому числі тренер, начальник команди, адміністратор і лікар. Місцеві гравці зазвичай розмовляли рідною мовою, приїзді – на російські. Ніякої ворожнечі не було.
18 осіб, в тому числі тренер, начальник команди, адміністратор і лікар. Місцеві гравці зазвичай розмовляли рідною мовою, приїзді – на російські. Ніякої ворожнечі не було. Команда завжди у нас була дружня то згуртована. Тренування відбувались раз в день, а перед матчем - відпочивали. Якщо на команду чекав сильний суперник підготовка до гри тривала два дні. Двохденні збори тривали в районі міського озера.
Ми виходили на поле не з думкою про матеріальні блага, а просто із любові до шкіряного м’яча. В ті роки важкі були часи, не так давно завершилась ІІ світова війна. Хоча, звичайно, життя вимагало деяких коштів. Артіль нам платила 1600 рублів у місяць. Казали, що це офіцерська зарплатня. Дехто поза штатом отримував додатково 30—40 рублів, а міськвиконком міг виділити якусь стару квартиру. Я, скажімо, одружившись, поселився в квартирі євреїв, які виїхали до Ізраїлю. Авто купити було великою проблемою. Лише Мирославові Думанському — після повернення із "Шахтаря" Сталіно — дали можливість за 14 тисяч рублів придбати "Побєду", котру він потім продав, купивши собі двадцять першу "Волгу". За перемогу в класі "Б" преміальних не виплачували. На виїзні матчі спочатку разом з уболівальниками добиралися громадським транспортом, а потім — автобусом-"чобітком". Після ігор, а вони відбувалися по неділях, «розборок» не було. Понеділок — відпочинок, а у вівторок — тренування й аналіз поєдинку. Добре, якщо він завершився вдало, в іншому разі — в колективі заходила серйозна "душевна" розмова. Говорили відверто, кожен зауважував, що міг сам зробити, а що — партнер. Особливо перепадало на горіхи нападникам, котрі були зобов’язані забивати голи» - згадував пізніше Василь Чепига.
У складі станіславського «Спартака» Василь Чепига виступав до 1960 року. Загалом у чемпіонаті та Кубку СРСР (1956-1960 рр.) провів 128 матчів, у яких 49 разів відзначався забитими м’ячами. З 1956 року по 1959 рік був незмінним капітаном команди.
По завершенню кар'єри футболіста. певний час працював тренером у «Спартаку», а також у дитячій футбольній школі «Спартака».
Останнм місцем роботи Василя Миколайович був МЦС «Рух», де він працював сторожом до 2005 року.
Похований на Снятинщині.
Володимир Омом
