За національністю Ви українець, але народились далеко за межами України.

 

В 1949 році всю нашу сім'ї, яка мешкала в селі Дешки на Київщині, було вислано до Киргизії, пишуть Незалежні медіа Прикарпаття.

 

Справа в тому, що моя бабуся працювала в колгоспі. То були важкі повоєнні роки. Люди у села працювали за так званні трудодні, не отримую за свою важку та щоденну роботу жодних коштів. Щоб прокормити свою сім'ю, бабуся принесла додому, після виснаженої роботи у полі, приблизно пів відра зерна. «Доброзичлива» сусідка, як то кажуть повідомила куди потрібно...

 

Всю родину було вислано у місто Джагад-Абад, що знаходилось в Ошській області Киргизії. В Джагад-Абаді на той час проживали багато українців, німці та кримських татар, які були також депортовані радянською владою.

 

Як футбол з'явився у вашому дитинстві.

 

На той час команда місцева вдало виступала на республіканському рівні. Я майже цілими днями проводив на стадіоні. Ганяв м’яча з однолітками, а у дні матчів ми подавали м’ячі. Тренером команди був Жан Серопян, емігрант із Франції, який проживав в одному будинку із моєю сім'єю. З часом мене навіть залучали до тренувань команди у двох сторонніх іграх, оскільки були періоди, коли футболістів просто не вистачало.

 

При команді була дитячо-юнацька спеціалізована школа з футболу.

 

Ні, яка школа. При цьому, так склалось, що я потрапив до юнацької збірної Ошської області, яка приймала участь у турнірі серед команд Середньої Азії, будучи в її складі наймолодшим гравцем. Наша команда виступила успішно, зайнявши друге місце. До речі, я став кращим бомбардиром того турніру. Мене помітили тренери юнацької збірної команди Киргизії та запросили до Фрунзе. Саме в цей час команда готувалась до участі у Спартакіаді народів СРСР з футболу серед юнацьких команд, що мав відбутись в Єревані.

 

В 1969 році, юнацька збірна Киргизької РСР на Спартакіаді народів СРСР здобула своє найвище місце за час її виступів - 8 місце. До речі за українську тоді збірну на тій Спартакіаді виступали Олег Блохін, Леонід Буряк, Валерій Зуєв. В Єревані перебував головний тренер юнацької збірної СРСР Євгеній Лядін, який мене помітив та запросив на збори команди. Команда готувалась до участі у міжнародних турнірах в Ашхабаді та Лейпцігу. У складі тієї збірної витупали Олег Блохін, Леонід Буряк, Валерій Зуєв, Володимир Гуцаев, Ігор Гуринович, Юрій Роменський та багато інших. До речі, із Юрієм Роменським, ми підтримуємо дружні відносини й до сьогодні.

Юніорська збірна команда СРСР в Ашхабаді. Володимир Мельниченко третій зліва, у середньому ряді. Олег Блохін та Леонід Буряк – у нижньому, відповідно п’ятий та шостий.

 

Ви на той час не були навіть у складі команди майстрів.

 

Саме так. Тільки після повернення із розташування юнацької збірної СРСР, я потрапив до команди «Алга» Фрунзе, яка на той час виступала у Першій лізі СРСР. У рік дебюту, у складі «Алги», зіграв 10 матчів.

Володимир Мельниченко (крайній справа) із Р. Суановим, Л. Буряком, В. Горбуновим, В. Шелією на зборах юніорської збірної СРСР.  

 

Мав запрошення від московського «Торпедо», куди мене порекомендував тренер юнацької збірної СРСР.  Навіть три місяці провів у Москві, але змушений був повернутись до Фрунзе. Мабуть ця обставини, якимось чином вплинула на Євгенія Лядіна, який у наступному фактично перестав запрошувати до лав своєї команди. На чемпіонат Європи, який проходив у Чехословаччині, я так і не потрапив.

Володимир Мельниченко (п’ятий зліва) у складі юніорської збірної СРСР перед матчем із італійцями на міжнародному турнірі.

 

У наступному у вашій ігровій кар'єрі була армійська команда СКА із Ростова-на -Доні.

 

В команду, яка виступала у Вищій союзній лізі, мене запросив Йожеф Беца, олімпійський чемпіон, який свого часу виступав за «Спартак» Станіслав.

 

В основному я грав за дублюючий склад команди, у складі якої здобув срібні нагороди чемпіонату СРСР серед дублерів.

СКА Ростов-на-Дону. Володимир Мельниченко у верхньому ряді – восьмий зліва.

 

Після двох років, які були мені зараховані, як служба в лавах Радянської армії, я повернувся до Фрунзе.

 

Після «Алги», наступною вашою командою став івано-франківський «Спартак».

 

В «Алзі» я провів чотири сезони. З командою, в 1974 році, повернувся до Першої ліги, вигравши фінальний турнір серед команд Другої ліги. Тоді   друге місце виборов казанський «Рубін», а третє місце – харківський «Металіст».

 

Вперше, в івано-Франківську побував в 1975 році. Тоді «Спартак» нас обіграв із рахунком - 4:0. Рахунок гри був один із неприємних, але місто тоді дуже мені сподобалось. Справжнє європейське місто на території СРСР.

 

Так склалось, що доля мене звела із Борисом Стрельцовим. З того часу, коли я потрапив вперше до «Алги», у нас склались добрі стосунки, які й тривають до сьогодні.

В атаці Володимир Мельниченко, у матчі «Алги», проти збірної Марокко.

 

Вже у якості одного із тренерів івано-франківського «Спартака», за який він попередньо виступав, після перегляду ним та головним тренером Віктором Фоміним, матчу фрунзенської «Алги» із командою «Металург» Чимкент, в якому я відзначився дублем, вони запросили мене до Івано-Франківська. Я не довго вагаючись, прийняв їх пропозицію, пов’язавши все своє життя із цим містом, яке є частиною Європи.

 

Що собою представляв на той час івано-франківський « Спартак».

 

На той час у команди був добротний та боєздатний склад. В команді виступали як кращі вихованці місцевого футболу, так і футболісти з інших міст. Для прикладу в команді грали п’ять колишніх гравців львівських «Карпат» - Ярослав Кікоть, Роман Покора, Юрій Подпалюк, Віктор Никитюк та Степан Крупей.

Спартак Івано-Франківськ. на зборах у Кисловодську. Володимир Мельниченко у нижньому ряді, четвертий зліва.

 

Вважаю, що той склад команди, зразка 1978 року, був один із найкращих. Це моя думка.

 

В головній футбольній команді Івано-Франківська ви провели 5 сезонів, зігравши 136 матчів, у яких 15 разів відзначались забитими м’ячами. Який матч найкращий. Який був провальним.

 

Щодо найкращого, важко сказати. Всі матчі були відповідальними та цікавими. Прохідних майже не було. Цікавими матчі були із командами, що свого часу виступали у Вищій лізі та вели боротьбу за повернення до неї. Важко було грати, із командами, які перебували в аутсайдерах. З такими командами змістовного та цікавого футболу майже не було. Була лише безкомпромісна боротьба на полі за залікові пункти.

 

Серед своїх найкращим матчів, можливо би відзначив домашній «Спартака», із «Паміром», в сезоні 1978 року. В дебюті гри, ми пропустили першими, Одразу мені вдалось зрівняти рахунок, а у другому таймі, забити другий, переможний для команди.

М’яч забиває Володимир Мельниченко у товариській грі на «Спартаку».

 

В 1981 році, ваш дубль, не допоміг команді здобути перемогу у матчі у Ставрополі, який став для неї останнім у Першій союзній лізі.

 

Якщо згадувати той сезон, то слід відзначити, що команда втратила місце у Першій лізі, лише внаслідок тодішнього регламенту, коли був ліміт на нічиї. Нічия, у Ставрополі, стала тринадцятою, за яку команда не отримала такого жаданого одного пункту, що гарантувало би прописку у лізі.

 

Наразі можна сказати, що такий результат став наслідком помилок керівництва команди, які свого часу призначили Валентина Тугаріна на посаду головного тренера.

 

Людина не футбольна, свого часу був баскетболістом, допустив ряд помилок, одна з яких, це відмова від вихованців місцевого футболу та ряду футболістів, що роками грали в команді. Якщо у 1980 році, це не так позначилось на виконанні завдання перед командою на сезон, то наступного дало про себе знати. Початок сезону був провальним. В наступному, нібито вдалось вирівняти становище, покинути небезпечну зону, але та нічия у Ставрополі…

 

Як казав Валерій Лобановський: «У футболі дрібниць не буває». Це - футбольна аксіома.

 

В наступному команда грала у Другій лізі.

 

Після того, як «Прикарпаття» вилетіло до Другої ліги, її лави покинули ряд гравців. Міг покинути команду і я, мене запрошували до дніпропетровського «Дніпра». Я вирішив залишитись в Івано-Франківську. Була надія на створення боєздатної команди, яка могла би повернутись на втрачені позиції. Нажаль, цього не сталось.

Володимир Мельниченко (крайній справа) у складі бережанської «Ниви».

 

Після першого кола я покинув команду. Євген Камінський запросив мене до Бережан, в команду «Нива». На той час команда виступала у першості серед команд КФК, у якій здобула перемогу, а з нею й путівку до Другої ліги. В її складі на той час виступали Тарас Белей, Ігор Біскуп, Роман Мацюпа, Петро Прядун, Віктор Ряшко, Володимир Вінгренович та багато інших. Саме у Бережанах починав грати Ярослав Ватаманюк, якого я у наступному привіз до івано-франківського «Прикарпаття», де Ярослав став справжньою легендою, ставши першим гравцем «Прикарпаття», який був викликаний до лав Національної збірної команди України.

 

В наступному ви повернулись до Івано-Франківська.

 

Ще раз відзначу, це місто стало частино мого життя, в ньому я прожив свої кращі роки, У ньому одружився. В цьому місті народились два мої сина – Богдан та Андрій.

 

Тривалий час, із перервами, більше десяти років, працював на різних посадах в команді. В різні роки у команди були злети були й падіння.

Адміністратор команди «Прикарпаття» - Володимир Мельниченко.

 

Одне делікатне питання. Перебуваючи на посаді адміністратора команди, чи доводилось «працювати» із суддями.

 

Скажу чесно. Особисто, ніколи навіть не пропонував, не кажучи вже, що щось там давав арбітрам, за їхню «допомогу». Це правда. З багатьма, арбітрами, мав добрі стосунки, але особисто такого не вчиняв. Це я кажу про себе. Інші нехай говорять про себе.

 

В Івано-Франківську, та в його футболі, ви вже понад 40 років. Одним коротким словом по нього, а також про особистості у ньому.

 

Жаль, що історія команди перервана. Багато втрачено. Однозначно місто заслуговує кращої футбольної долі.

 

Всіх не можу перерахувати, таких особистостей десятки. Скажу, що Ярослав Думанський та Ігор Юрченко, вихованці івано-франківського футболу, це мабуть найбільші постаті місцевого футболу, з яким мені довелось працювати. Футболісти, які пограли на високому рівні, здобували перемоги, та принесли користь футболу у місті.

 

Серед керівництва команди, за цей період хотів би відзначити Анатолія Ревуцького, справжнього фанату футболу, особи, яка стояла біля витоків створення футбольної команди «Прикарпаття». на початку незалежності України. Як це не сумно зазначати, ті успіхи команди «Прикарпаття», не тільки ніхто не повторив, але навіть не приблизився до них, за останні двадцять років.

 

Один ваш син свого часу пішов вашою футбольною стежиною.

 

Так - це Андрій. Він навчався у львівському УФК. Амплуа воротар. В наступному три роки перебував у молодіжному складі львівських «Карпат», залучався до лав молодіжної збірної України, в якій у ті часи виступали Артем Кравець та Роман Зозуля.

Володимир Мельниченко із сином Андрієм, в Португалії, місто Євера, під час матчу молодіжних збірних Португалії та України.

 

Так склалось, що він залишив Україну. Наразі проживає у Чикаго. Працює та у вільний час, виступає за аматорську команду у чемпіонаті міста.

 

Свого часу ви теж були покинули Україну.

 

Так на початку століття, Не було роботи, я, як і більшість українців, змушений був покинути країну, поїхав на заробітки до Португалії. Жив та працював у Порто. Не залишався осторонь футболу, працюючи на роботі, навіть тренував команду емігрантів Порту. Довелось багато матчів відвідати за участі «Порту», в тому числі, коли її тренував Жозе Мауріньо, здобувши із командою перемогу у Лізі чемпіонів.

 

Відвідував два матчі київського «Динамо» із «Порту», в рамках Ліги чемпіонів, коли кияни грали у Португалії. Чудові матчі, а також приємні спогади про зустріч із моїм другом - Юрієм Роменським.

Наразі повернувся в Україну, живу в улюбленому та рідному місті Івано-Франківську.

 

Володимир Омом